«СПРАВЖНЯ СПРАВА МАЙДАНУ»

Що ж це «справа майдану» така? Перед твоїми очима, дорогий читачу, вже напевно пропливають образи, добре знайомі кожному, хто пережив події зими 2013-2014 року, які визначили обличчя України на роки вперед. Барикади на центральних вулицях Києва та інших великих міст, обличчя, залиті кров’ю, вибиті двері, розбиті вітрини і міліціонери, котрі згорають живцем. Образи нашаровуються і змішуються в одну велику трагедію.

У юридичному ж середовищі «справа майдану» – поняття ще більш ширше. Адвокати, судді, прокурори і слідчі асоціюють або прямо пов’язують з нею сотні різних кримінальних справ. Окремо там стоїть справа про «злочинну організацію Януковича», що стала підґрунтям для цілого букету справ, котрі зачасту з колишнім президентом ніяк не пов’язані.

Це і «газова справа Курченко», і «кримська справа», про яку я вже багато писав і ще напишу. Сюди ж напишемо численні «справи «Беркута», а також «справи суддів і прокурорів», в рамках яких, по суті, людей переслідують за їх професійну діяльність.

Перелічувати такі справи можна дуже і дуже довго. Неповний їх список можна подивитися на сайті Генеральної прокуратури України.

Та, звичайно, особливу роль «справа майдану» грає в суспільно-політичному житті країни. Тут у політиків і навколополітичних діячів свої резони є. Адже «справа майдану» – майже невичерпне джерело політичних дивідендів. Головне – поменше конкретики і побільше розмитого драматизму. Тобто, про все і ні про що, але з пафосом.

Скільки органів і спеціальних підрозділів під цю справу наплодили – не перелічити. Повне матеріальне забезпечення та найжирніше бюджетне фінансування додаються. Розслідуй – не хочу. У ГПУ навіть цілий Департамент спецрозслідування на чолі з відомим Сергієм Горбатюком утворився.

Уповноважені і просто зацікавлені особи звітують про виконану роботу з кавалерійської хвацькістю. Сотні вручених «підозр» за особливо тяжкими статтями, незліченні клопотання про обрання запобіжного заходу, арешти, заочні суди та інші славні подвиги. Все це широко висвітлюється в ЗМІ, щоб обиватель зрозумів, що робота кипить і вже ось-ось вдарить справедливість.

На практиці ж бачимо, що десятки томів зібраних доказів – купа сміття, а в обвинувальних актах можна прочитати прагнення видати бажане за дійсне. Зате з купи статей і заміток, написаних за ці роки, вже зараз можна дізнатися, хто в цій історії «невинний цивільний активіст», а кого слід негайно відправити за ґрати. І ніякого розслідування, начебто, вже не потрібно.

Але є серед незліченних «справ майдану» одне, що перевертає ситуацію з ніг на голову. Вважаю за потрібне розповісти про нього максимально докладно.

Отже, сьомого січня 2014-го року, за наказом МВС України, до Києва з метою надання допомоги в охороні громадського порядку були відряджені півтори сотні працівників кримського «Беркута». Табельної зброї не мали. Екіпірувалися відповідно до вимог оперативного плану. Шоломи, захисні накладки та алюмінієві щити.

Вісімнадцятого лютого того ж року, приблизно о пів на дев’яту вечора, зведений загін знаходився в районі перетину вулиць Інститутської та Хрещатика. Інститутську на той час уже звільнили від барикад, розчистивши також проїжджу частину. Велися переговори з представниками опозиції, а тому міліціонери ніяких дій не вживали. Мітингувальники в цей час підтягували нові сили, зміцнювали позиції й озброювалися.

З боку мітингувальників по міліціонерах був відкритий вогонь. Були обстріляні два автомобіля, а одного з бійців поранили в руку. Ще один співробітник отримав проникаюче вогнепальне поранення в груди через короткий проміжок часу. А хвилиною пізніше впав міліціонер, що стояв на правому фланзі першої лінії. То був прапорщик міліції Федюкин Андрій Васильович.

За строєм, куди товариші по службі відтягнули пораненого, його акуратно звільнили від спорядження і верхнього одягу. У правій верхній частині грудей виявився вхідний отвір вогнепального поранення. Командир роти і медичний інструктор надавали йому допомогу, а через декілька хвилин прибули і медики з числа волонтерів. Міліціонера перенесли в автомобіль швидкої допомоги, який стояв в 150-200 метрах від Жовтневого палацу, але через двадцять хвилин він помер, не приходячи до тями. У Андрія Федюкина залишилися дружина і двоє маленьких дітей.

 

А о 21.35 до чергової частини Печерського РУВС, по спецлінії «102» надійшла телефонограма з медичної установи міста Києва з інформацією про зазначений факт. Інформація була зареєстрована і відразу ж внесена в ЕРДР із попередньою кваліфікацією – вбивство працівника правоохоронних органів у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків.

Понад чотири роки родичі Андрія Васильовича, що залишилися в Криму, не отримували інформації про хід розслідування, обставини справи і притягнення винних до відповідальності.

Розшукавши їх і отримавши необхідні повноваження, адвокати Адвокатського об’єднання “Могильницький та партнери” відразу ж запросили інформацію про хід розслідування справи в правоохоронних органах України.

Перший запит направили до Печерського РУВС і через деякий час отримали відповідь. З’ясувалося, що справа про вбивство Андрія Федюкина, розпочата в день скоєння злочину, була закрита вже сьомого березня 2014-го року. Тобто, розслідували її менше трьох тижнів. А підставою для закриття послужив четвертий пункт першої частини статті 284 КПК України – в силу вступив закон, який скасував кримінальну відповідальність за вчинене діяння.

Для того, щоб краще зрозуміти суть всього, що відбувалося далі, давайте побіжно проаналізуємо цей закон.

Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України», Верховна Рада прийняла 21-го лютого 2014-го року. На виконання угоди між президентом Януковичем та представниками опозиції, досягутої в ході переговорів того ж 21-го лютого. А підписував її вже в.о. президента Олександр Турчинов.

Закон, що складається всього з десяти статей, наклав заборону на притягнення учасників акцій протесту до відповідальності за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, в тому числі вбивства міліціонерів. Але це лише верхівка айсберга. Закон цей забороняє розслідувати такі злочини, а також зобов’язує знищити всі матеріали слідства.

А ось згідно з восьмою статтею Конституції України, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати основному закону. Нагадаю, що 27-ма стаття Конституції гарантує кожному невід’ємне право на життя. Закон, прийнятий 21-го лютого, цій статті явно не відповідає. Проте ніхто з представників влади, котрі мають виключне право конституційного звернення, до Конституційного суду з цього приводу так і не звернувся.

Право на життя гарантовано й другою статтею Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Чи Україна її більше не дотримується? Це багато пояснило б.

Історія, втім, на цьому не закінчується. Продовжуючи свої пошуки, ми з’ясували, що матеріали справи Андрія Федюкина були об’єднані з іншими справами про вбивства правоохоронців на майдані в загальне провадження. У період з вісімнадцятого по двадцяте лютого було вбито дванадцять співробітників МВС і військовослужбовців внутрішніх військ.

Сьогодні у провадженні Департаменту спеціальних розслідувань ГПУ знаходиться загальне кримінальне провадження, в рамках якого «досліджуються обставини вбивства представників правоохоронних органів». Нетривіальне формулювання, чи не так?

Справа в тому, що умисне вбивство і замах на життя співробітника правоохоронного органу є злочинами. Тому вони повинні розслідуватися з метою встановлення та притягнення винних до відповідальності, а зовсім не заради «дослідження обставин».

Сергій Горбатюк, наприклад, в інтерв’ю від 09.03.2018 року зробив цікаву заяву. Так, за його словами, заборони на розслідування вбивств міліціонерів немає лише за статтею 115 КК. Тому кваліфікують їх не як вбивства правоохоронців, а як умисні вбивства. І тільки після того, як особу, яка вчинила злочин, встановлено, їй інкримінують вбивство співробітника правоохоронного органу.

До чого призводять ці «танці з бубном» стало зрозуміло після дев’ятнадцятого лютого. Тоді якийсь Іван Бубенчик відкрито зізнався в умисному вбивстві двох міліціонерів, скоєному двадцятого лютого 2014-го року. Лише два роки потому йому оголосили «підозру» за статтями 115 і 263 КК – «умисне вбивство» і «незаконне поводження зі зброєю» відповідно.

І ледь мова зайшла про обрання запобіжного заходу, як в справу особисто втрутився Генеральний прокурор України Юрій Луценко. «Вважаю неправильною кваліфікацію дій учасника Революції Гідності Івана Бубенчика, яку визначили співробітники Департаменту спецрозслідування Горбатюка. Після наради прийняв рішення про зміну групи прокурорів у даному епізоді розслідування подій на Майдані, яку очолить мій заступник Анжела Стрижевська», – відрапортував Юрій Віталійович у своєму затишному блозі.

Далі Стрижевська, виконуючи цінні вказівки вищого начальства, змінила Бубенчику зміст підозри, нібито замінивши 115-ту статтю КК на 348-у. Також вона спішно відкликала клопотання про його арешт, направивши до суду інше – про обрання запобіжного заходу в вигляді цілодобового домашнього арешту.

А суддя Печерського районного суду міста Києва Соколов, який розглядав клопотання, в своєму визначенні у цій справі виступив ще цікавіше. Бубенчик, мовляв, хоч і підозрюється в скоєнні тяжкого злочину, за який може отримати сім років в’язниці, але позитивно характеризується, має тісні соціальні зв’язки і високі моральні цінності.

Суд відмовив прокуратурі навіть у тому, щоб помістити його під домашній арешт. Носій «високих моральних цінностей» був урочисто переданий народним депутатам на поруки.

Забудемо поки про «позитивні характеристики». До семи років позбавлення волі передбачає тільки санкція статті 263 КК України. А за статтею 348 КК свободи позбавляють на термін від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічно. З огляду на всі обставини і в разі підтвердження слів Бубенчика в ході слідства, прокурор міг би сміливо вимагати вищої міри покарання. І запобіжний захід тут може бути тільки один – арешт без права застави.

Те, про що ми говоримо сьогодні, виходить далеко за рамки політики і навіть права. Мова йде про базові цінності, на яких тримається будь-яке цивілізоване суспільство.

Поки діє цей людожерські закон, ми, по суті справи, визнаємо, що життя громадянина України не варте і копійки щербатої. І якщо хтось зуміє достатньо переконливо виправдати свої дії, то ми дозволимо йому безкарно вбити одного з нас.

Сьогодні українцям натякають, що Федюкин й інші міліціонери були вбиті заради загального блага. Хіба вони були злочинцями? Хтось це довів? За ці роки встигли заплямувати багатьох. Ламали життя, руйнували кар’єри, але в судах нічого довести не змогли. Хто ж тоді злочинці?

І що це за загальне благо, заради якого потрібно вбивати людей без суду і слідства? Роки летять, а блага все немає. Ким заради нього пожертвують наступного разу?

Протестувальники, якщо вірити офіційній версії, загинули за те ж саме благо. Ці справи також не розслідуються. Може і причини ті ж самі? Може хтось занадто захопився кривавої грою у жертвопринесення?

Тут, утім, все логічно. Якщо владі наплювати на життя одних громадян, то, з якого б дива, їй переживати за інших? Та ми ж не влада. Чому мовчать поліцейські, чиїх колег безкарно вбили? Як вони дивляться в очі їхнім дружинам та дітям? Чи не бояться одного разу також стати жертвами цього незрозумілого «загального блага»? Подейкують, що нові звання та посади – дієві ліки від совісті. Тепер бачу, що не брешуть.

Прочитати