Мовне питання

Мовне питання, на мій превеликий жаль, займає нині особливе місце в соціально-політичному житті України і безбожно експлуатується найбільш перспективними учасниками прийдешніх передвиборних перегонів. Риторика їхня втомлює настільки, наскільки є і небезпечною, а тому розсудливого громадянина від неї з душі верне. Кому, скажіть на милість, хочеться штучних проблем, коли від реальних вже подітись нікуди?

Людей, які цілком нормально розуміють один одного, продовжують, проте, ділити на протиборчі електоральні табори. Хоча нам-то між собою ділити ж абсолютно нічого. А механізмом примирення тут, як і в багатьох інших гострих питаннях, може і має стати право. Адже з правової точки зору в мовному питанні все просто і зрозуміло. Якщо, звичайно, не намагатися симулювати безграмотність і слабоумство.

Десята стаття Конституції України, наприклад, визначає українську мову як єдину державну. Але, разом з тим, гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Нагадаю, що в Україні, окрім російського, мовами національних меншин вважаються білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, іврит, кримськотатарська, молдавська і німецька, а також румунська, польська, словацька та угорська мови.

Мова тут не про те, чого хочеться особисто мені чи вам. Не про державний курс чи політичні симпатії. Це закріплено в Законі України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». А Хартія на сьогоднішній день є не просто частиною національного законодавства, але, в порівнянні з будь-яким законом України, має найвищу юридичну силу.

На виконання зобов’язань, взятих на себе Україною за Хартією, ще в 2012-му році був прийнятий Закон України «Про засади державної мовної політики». А в лютому нинішнього року Конституційний Суд України визнав його повністю неконституційним. Про те, як це провернули, можна було б написати цілу дисертацію та пару-трійку бульварних романів на додачу.

Озвучу лише один красномовний факт: окрему думку, що виключає, по суті, можливість голосування за дане рішення, висловили одинадцять з чотирнадцяти суддів Конституційного Суду!

Корисно знати, що закон визнали неконституційним зовсім не тому, що той не відповідав вимогам Конституції України або Хартії, згаданої вище. Виключно з огляду на процедурні порушення.

Притому, що раніше все той же КСУ неодноразово відмовлявся визнавати закони неконституційними через аналогічні порушення. На тій простій підставі, що процедури розгляду законопроектів не прописані в українській Конституції. Незвичайні стандарти, правда? Подвійні!

Визнання цього закону неконституційним відкрило Ящик Пандори, з якого негайно вирвалася мовна істерія. Безглузда і нещадна, вона пролилася на голови українців дощем законодавчих ініціатив різного ступеня абсурдності. Тут вам і мовні інспектори, і стандарти української мови, і навіть тотальна мовна диктатура. Горщику, не вари!

В законодавчому угарі автори подібних ініціатив не беруть до уваги один дивовижний факт. Українці в більшості своїй використовують в побуті не українську, і, навіть, не російську мову, а знаменитий суржик, склад якого змінюється від одного регіону до іншого. Стандарти мови, кажите? Ну-ну, подивимося.

Мимо цих стандартів пролетять не лише наші дорогі міністри, шановні губернатори й рідні мери, але практично всі держслужбовці центральної України, твердо впевнені в тому, що їх суржик – це і є українська мова. І по цій публіці мовні стандарти вдарять куди сильніше, ніж по російськомовній. Адже вчитися, як відомо, куди простіше, ніж переучуватися.

Так заради чого все це робиться? Відповідь, думаю, всім відома. Таким чином створюється ще один дієвий, не надто дорогий і (що теж важливо) «патріотичний» механізм для видворення неугодних. Простіше кажучи, якщо ти зручний для влади, то і мова твоя ідеальна. Якщо ж ні, то негайно з’ясується, що словниковий запас твій сповнений «ворожих» російських або угорських слів, які ти злісно вживаєш. І прощавай рідна держслужба! Це як при одному відомому режимі, всіх «неблагонадійних» призначали євреями.

Стверджую, що всі подібні ініціативи грубо суперечать і Хартії, і Конституції України. А тому навіть у разі прийняття таких, суди на сьогоднішній день мають право керуватися нормами Хартії і Конституції, ігноруючи вимоги цих безглуздих законів.

Взяти той же законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної», прийнятий за основу в першому читанні. Прикладів явних протиріч між ним і Хартією можна навести безліч. Для затравки приведу лише один. Згідно з третьою частиною 11-ї статті законопроекту сторони подають до суду процесуальні документи, викладені державною мовою. Тобто документи іншими мовами не будуть братися до розгляду.

А підпункт “с” другого і третій пункт 9-ої статті Хартії говорять, що сторони зобов’язуються не заперечувати проти дійсності юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що сформульовані регіональною мовою або мовами національних меншин. Неув’язочка виходить.

На завершення скажу, що українська мова й надалі може залишатися єдиною державною, не створюючи в суспільстві штучних протиріч. Але лише в тому випадку, якщо влада перестане ігнорувати демократичні цінності, прописані в Хартії, і дасть «зелене світло» використанню та розвитку мов національних меншин.

Прочитати